Мамине слово

    

Кіборг із аеропорту Донецька написав вірш-звернення до українців

Я прийду з війни і гляну в очі

Тому, хто каже, що жити не хоче.

Кому набридла робота, нудне телебачення,

Розповім трішки, що бачив я…

Кому надто зимно вночі, сильна спека днем,

Чекали задовго таксі, змокли під дощем,

Як ми боялись заснути, навіть на мить,

Від пострілів «градів», ще й гроза гримить.

Та ми звикли спати під шум мінометів,

Чергували, щоб інші «дрімнули»… не в наметі…

Ми спали, там, брате, у ямах холодних,

Де гріють лиш мрії і туга за домом.

Бувало, що пили воду з калюж,

Вечеря для десятка — один підсмажений вуж.

В нас не було простуд, а може, й були.

Ніхто і ніколи про це не говорив.

Найстрашніше, до чого там звикаєш,

Це, що кожного дня когось втрачаєш..

І не знаєш… ,може, завтра ТИ…

Але ми вже звикли… Змогли… Змогли…

Ми не герої, як ви говорите…

Тут люди дуріють, стають душевно — хворими…

Це все від війни… від великого горя,

Але більшість — сильна. Сильніша крові і болю…

Ми тут, бо ВИ там маєте жити у спокої,

Ми тут, бо так само хочемо миру…

І навіть коли я лежу в окопі,

Ніколи не думаю про могилу…

Я мрію про дім, про роботу, сім’ю,

Як же хочу скинути з себе броню…

Допоможи, полюби життя,

Там де мир, там — щастя.

Не шукай собі зла.

       Не жаліймося на мороз,холод,дорожнечу... Не маємо права, поки йде війна