Мамине слово

26 грудня: це цікаво знати

У дохристиянські часи 26 грудня відзначали Свято Рода. Рід колись вшановувався як першоджерело всього. Вважалося, що він дарував життя всім земним істотам, а тому цього дня випікали короваї, варили пиво і мед та проголошували замовляння на честь Рода і Рожениць: ”Хай все добре народжується!”

У християнські часи 26 грудня почали вшановувати Євстратія і вірили, що цього дня злі сили хочуть знищити сонце, а для того, щоб цього не сталося — мітлу, на якій відьма може долетіти до сонця, забирали з вулиці. Також в поріг застромлювали серпа і сокиру, щоб нечисть не пробралася в хату.

Починаючи з цього дня і до Різдва підмічали погоду, бо кожен з дванадцяти днів мав показувати погоду одного з місяців майбутнього року.

За церковним календарем 26 грудня вшановують мучеників Євстратія, Авксентія, Мардарія, Ореста та Євгенія. Продовжується Різдвяний піст.

Іменинниками ж 26 грудня є:

Арсени, Лукії, Євгени, Орести та Аркадії.

26 грудня народились:

1898 – Євген Плужник, український письменник, поет, драматург, перекладач. Автор поетичних збірок «Дні», «Рання осінь», «Рівновага», роману «Недуга», п»єс «Просефор Сухораб», «У дворі на передмісті»

У цей день відзначають:

День подарунків

Чи знаєте ви, що:

Перша книжка віршів Євгена Плужника під назвою «Дні», вийшла в світ завдяки дружині поета Галині Коваленко.

"Євген все писав, писав, — розповідала вона, — а ми бідно жили, на шостому поверсі, одна кімнатка, а він все писав і засував то в піч, то під матрац. Одного разу він вийшов. Викликали його… Я собі подумала так: якщо я не зможу оцінити його поезію, то викраду. Понесу я Юрієві Меженкові, хай він скаже — він же фахівець, чи це чогось варте. Потім Меженко викликає мене до телефону і каже: «Знаєте, що ви принесли? Ви принесли вірші такого поета, якого ми в житті будемо довго чекати і дай нам Бог, щоб ми дочекалися».

Наближення смерті Плужник передбачив непомильно. Попросив у санітара води: «… вмиюся, пригадаю Дніпро і вмру». Зі спогадів того санітара: «Плужник повільно вмочив праву руку, підніс її до чола і так тримав її якийсь час, закривши очі – як людина, що пригадує; потім знову вмочив пальці обох рук у воду і слабо потер їх одну об одну. Потім обтерся рушником, що його я подав, – так само повільно, мляво. Я поміг йому лягти і закритися коцами до підборіддя; взяв миску і відійшов з нею. По якійсь хвилині-двох я знову був коло ліжка. Письменник уже не дихав…»
(Євген Плужник, Три збірки, Мюнхен, Інститут літератури ім. Михайла Ореста, 1979).